П2 ч1 ст 24

Что означает статья 24 п.2 ч.1 УПК РФ

Здравствуйте, моего несовершеннолетнего сына обвиняют в поджоге хоз построек . была проведена проверка органами дознания по результатам которой было инспектором ПДН вынесено решение на основании п.2 ч.1 ст 24 УПК РФ то есть в связи с отсутствием в действиях несовершеннолетнего состава преступления предусмотренного ст.168 УК РФ. обьясните пожайлуста что это такое? как это понять?

Ответы юристов (3)

Есть вопрос к юристу?

Эта статья означает, что органами дознания установлено, что Ваш сын не совершал преступление и следовательно в последствии не может быть привлечен к уголовной ответственности.

Уточнение клиента

Спасибо большое,наш адвокат которого мы наняли говорит что эта статья гласит о том что мой сын виновен но так как он несовершеннолетний не может привлекаться к уголовной ответственности а с меня как с родительнице могут взыскать все причиненные убытки хозяевам,

04 Апреля 2015, 21:18

3. Уголовное преследование в отношении лица, не достигшего
к моменту совершения деяния, предусмотренного уголовным законом, возраста, с
которого наступает уголовная ответственность, подлежит прекращению по
основанию, указанному в пункте 2 части первой статьи 24 настоящего Кодекса. По
этому же основанию подлежит прекращению уголовное преследование и в отношении
несовершеннолетнего, который хотя и достиг возраста, с которого наступает
уголовная ответственность, но вследствие отставания в психическом развитии, не
связанного с психическим расстройством, не мог в полной мере осознавать
фактический характер и общественную опасность своих действий (бездействия) и
руководить ими в момент совершения деяния, предусмотренного уголовным законом.

ст. 27, «Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации» от
18.12.2001 N 174-ФЗ (ред. от 08.03.2015)

Ищете ответ?
Спросить юриста проще!

Задайте вопрос нашим юристам — это намного быстрее, чем искать решение.

П2 ч1 ст 24

Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов’язковим:

1) при організованому наборі працівників;

2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я;

3) при укладенні контракту;

4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі;

5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу);

6) при укладенні трудового договору з фізичною особою;

7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, — також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи.

Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.

Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказу чи розпорядження не було видано, але працівника фактично було допущено до роботи.

Особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації за погодженням між керівниками підприємств, установ, організацій, не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком запропонована робота протипоказана за станом здоров’я.

1. Ч. 5 ст. 65 ГК відносить до компетенції керівника підприємства вирішення питань діяльності підприємства в межах та порядку, визначених статутом підприємства. У силу цього керівник підприємства має право укладати трудові договори з працівниками.

На практиці вважається допустимим доручати укладення трудового договору з усіма працівниками керівникам відокремлених підрозділів підприємств. Правда, при цьому попереднє вирішення питання про прийняття на посаду керівників і спеціалістів нерідко залишають за керівником підприємства — юридичної особи.

2. Право керівника вирішувати питання прийняття на роботу може обмежуватись законом і установчими документами підприємства. Так, повноваженням обирати членів виконавчого органу акціонерного товариства наділяються загальні збори акціонерів (п. «г» частини четвертої ст. 41 Закону «Про господарські товариства»).

3. Поряд з поняттями прийняття на роботу, укладення трудового договору в нормативно-правових актах нерідко використовуються поняття обрання, призначення працівників або затвердження на посаду.

Обрання завжди означає ухвалення колективного рішення. Найчастіше термін «обрання» вживається тоді, коли відповідний колегіальний орган вирішує питання про прийняття на відповідну посаду одного з членів цього органу. Так, Голова Верховної Ради України, його заступники обираються народними депутатами України (ст. 88 Конституції України). Обираються секретар сільської, селищної, міської ради, голова районної, обласної ради, його заступники (ст. 26, 43 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»). Але й судді Верховною Радою обираються (п. 27 ст. 85 Конституції України; Закон «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України»), хоча вони не входять до складу колегіального органу, що їх обирає. Обираються і члени виконавчого органу акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 41, 59 Закону «Про господарські товариства»), хоча вони можуть не бути акціонерами, учасниками товариства з обмеженою відповідальністю. Обрання, як правило, не є укладенням трудового договору, а лише передумовою для видання розпорядчого акта, на підставі якого виникають трудові правовідносини.

4. Призначення — це також тільки прийняття рішення про укладення із працівниками трудового договору, але не саме укладення. Широкі повноваження щодо призначення посадових осіб надані ст. 85 Конституції України Верховній Раді України, ст. 104 Конституції — Президенту України. Призначення також є підставою для видання розпорядчого акта, що породжує трудові правовідносини. Однак, зустрічається і таке призначення, що одночасно є і укладенням трудового договору. Так, сільський, селищний, міський голова призначає на посади керівників відділів і управлінь, інших виконавчих органів ради, підприємств, установ, організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад (підпункт 10 п. 3 ст. 43 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»). Голова Держмитслужби призначає на посади начальників митниць (ст. 5 Указу Президента України «Про внесення змін і доповнень в Указ Президента України від 29 листопада 1996 року N 1145»). Поняття «призначення» використовується в ст. 66 Кодексу торговельного мореплавства щодо прийняття на роботу осіб суднового екіпажу.

5. У законодавстві зустрічається і така правова форма, як затвердження на посаду. Основами законодавства України про культуру встановлено, що спеціально уповноважені центральні органи державного управління затверджують на посади керівників державних закладів, підприємств, організацій, установ (ст. 21). Але це — звичайне укладення трудового договору.

Статутами громадських організацій та інших об’єднань громадян може бути, наприклад, передбачено, що збори громадської організації приймають рішення про затвердження чи незатвердження на посаду керівника колегіального органу цієї організації, обраного цим колегіальним органом на період до ухвалення відповідного рішення зборами.

6. Прийняття на роботу в окремих випадках передбачає погодження цього питання у встановленому порядку.

У частині першій ст. 66 Кодексу торговельного мореплавства сформульована цілком визначена заборона приймати на роботу осіб суднового екіпажу без згоди капітана судна. Внесення цього правила в нормативний акт, що має силу закону, категоричність заборони дають підстави для висновку про те, що порушення зазначеної заборони може тягти звільнення працівника на підставі ст. 7 КЗпП (оскільки судова практика визнає цю статтю нормою прямої дії). Водночас варто враховувати, що відмова капітана судна прийняти до складу екіпажу особу, яку направив на судно власник судна, повинна бути обґрунтована, оформлена письмово і надіслана (вручена) судновласникові й особі, якій відмовлено в прийнятті на роботу.

7. Погодження питання про прийняття на роботу передбачено у випадках призначення на посади, що здійснюється Президентом України за погодженням з Верховною Радою. Призначення на посади (прийняття на роботу) керівників служб ветеринарної медицини міністерств та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади погоджується з Державним департаментом ветеринарної медицини (п. 14 Положення про Державний департамент ветеринарної медицини).

8. Стаття, що коментується, передбачає укладення трудового договору, як правило, у письмовій формі. Звичною після формулювання правила є зазначення на виняток з цього правила. У частині першій ст. 24 КЗпП законодавець обрав інший варіант: після викладу правила він перелічив випадки, коли воно є обов’язковим, у зв’язку з чим саме правило втратило ознаку обов’язковості.

9. Письмова форма трудового договору обов’язкова при організованому наборі працівників. В Україні продовжує діяти постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи для подальшого удосконалення організованого набору працівників і громадського призову молоді». П. 6 цієї постанови передбачає укладення органом у питаннях праці (нині цю функцію виконують органи державної служби зайнятості — ст. 19 Закону «Про зайнятість населення»; п. 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про переселення сімей у сільську місцевість і організований набір працівників») від імені підприємств і організацій трудових договорів з працівниками, «направленими на роботу в порядку організованого набору». З урахуванням ст. 19 Закону «Про зайнятість населення» такі трудові договори державна служба зайнятості може укладати від імені підприємств, установ, організацій усіх форм власності з усіма працівниками (а не тільки з робітниками).

10. Визначення кола робіт, для виконання яких необхідно укладати трудовий договір в письмовій формі відповідно до п. 2 частини першої ст. 24 КЗпП, провадиться насамперед на підставі розділу XXI Списку виробництв, робіт, професій і посад працівників, робота на яких пов’язана з підвищеним нервово-емоційним і інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров’я, що дає право на щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці.

11. Укладення трудового договору в письмовій формі є обов’язковим також і в інших випадках, передбачених законодавством, хоча б вони і не були прямо названі в ст. 24 КЗпП. Наприклад, укладення письмового трудового договору передбачене для працівників, діяльність яких пов’язана з державною таємницею (постанова Кабінету Міністрів України «Про встановлення письмової форми трудових договорів з працівниками, діяльність яких пов’язана з державною таємницею»). Типова форма трудового договору з працівниками, діяльність яких пов’язана з державною таємницею, затверджена наказом Державного комітету у питаннях державної таємниці. Тим же наказом затверджена форма Обов’язку громадянина України у зв’язку з допуском до державної таємниці. Обов’язковість письмової форми трудового договору випливає із ст. 241 КЗпП, яка передбачає реєстрацію укладених в письмовій формі трудових договорів між працівниками та наймачами — фізичними особами, ст. 25 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» (у разі укладення трудового договору з такою організацією), п. 14 Положення про порядок організації та проведення оплачуваних громадських робіт (при укладенні строкових трудових договорів на виконання таких робіт), ст. 15 Закону «Про альтернативну (невійськову) службу» (при укладенні трудового договору з працівником, що проходить таку службу). Слід, однак, враховувати, що державні органи вправі встановлювати правила про обов’язковість застосування письмової форми трудового договору лише у випадках, коли їм таке повноваження надане.

12. Однак закон не дає відповіді на питання, як же трудовий договір повинен оформлятися письмово. Слід визнати, що письмовою формою трудового договору є документ під заголовком «трудовий договір», «контракт», який підписують його сторони. Тому не можна визнати письмовою формою трудового договору заяву працівника про прийняття на роботу, хоча б і з резолюцією власника «Відділу кадрів. У наказ», і наказ про прийняття на роботу. Якщо визнати письмовою формою трудового договору такий спосіб зустрічного вираження волі сторонами трудового договору, то ми змушені будемо стверджувати, що письмова форма трудового договору в нас застосовувалася практично завжди. Це не відповідає змісту ст. 24 КЗпП. Однак відповідна резолюція власника на заяві працівника свідчить про досягнення сторонами згоди з питання про прийняття на роботу.

13. Укладення письмового трудового договору шляхом підписання його сторонами документа під таким заголовком або укладення усного трудового договору з поданням працівником заяви про прийняття на роботу не виключає дії загального правила, що випливає зі ст. 24 КЗпП, відповідно до якого трудовий договір може вважатися укладеним тільки з моменту видання наказу (розпорядження) про прийняття на роботу або фактичного допуску до роботи.

Водночас і саме видання наказу про прийняття на роботу не є достатнім для висновку про укладення трудового договору і виникнення трудових правовідносин, якщо сторонами не досягнуто згоди щодо умов праці або працівника фактично не допущено до її виконання або він сам не приступив до роботи. Виданий наказ у цьому разі може бути скасовано, хоча законодавство прямо не передбачає можливості скасування наказу про прийняття на роботу.

14. Передбачаючи, як правило, письмову форму трудового договору, допускаючи усну його форму, закон передбачає подвоєння форми трудового договору: укладення трудового договору відповідно до частини третьої статті, що коментується, оформляється наказом або розпорядженням власника про зарахування працівника на роботу. Водночас відповідно до частини четвертої статті 24 КЗпП трудовий договір вважається укладеним, якщо наказ (чи розпорядження) про зарахування працівника на роботу не було видано, але працівника фактично було допущено до роботи. Таке правило могло б взагалі привести до втрати власником або уповноваженим ним органом контролю за прийняттям працівників на роботу. Тому Пленум Верховного Суду України в постанові «Про практику розгляду судами трудових спорів» пояснив, що фактичний допуск до роботи може бути прирівняний до укладення трудового договору тільки в тому випадку, якщо працівника допущено до роботи з відома власника або уповноваженого ним органу.

15. Для внесення ясності у взаємини сторін, що уклали трудовий договір, важливо дати юридичну оцінку факту укладення трудового договору в усній формі. Чи може працівник, посилаючись на свідків, доводити факт укладення договору, вимагати допуску до роботи, оплати часу вимушеного прогулу, якщо всупереч досягнутій усній домовленості власник або уповноважений ним орган не видав наказ (розпорядження) про зарахування працівника на роботу і не допустив до роботи?

Відповідь на поставлене питання важко дати на основі і частини першої і частини третьої ст. 24 КЗпП. Здається, що відповідь можна дати з урахуванням частини четвертої ст. 24 КЗпП: фактичний допуск до роботи прирівнюється до укладення договору, хоча б і не було юридичного факту, зазначеного в частині третій ст. 24 (видання наказу чи розпорядження). Ст. 24 КЗпП цілком визначено встановлює, що договір вважається укладеним, якщо видано наказ (розпорядження) про зарахування працівника на роботу, та передбачає єдиний виняток з цього правила (фактичний допуск до роботи прирівнюється до укладення трудового договору). Тим самим фактично визнається, що укладення трудового договору в усній чи письмовій формі, як це передбачено або допускається частиною першою ст. 24 КЗпП, є попереднім, чимось на зразок угоди про наміри. Невипадково, роз’ясняючи питання про момент, з якого договір вважається укладеним, Пленум Верховного Суду України в постанові «Про практику розгляду судами трудових спорів» (п. 7) взагалі не згадує укладення трудового договору, як воно передбачено частиною першою ст. 24 КЗпП, а веде мову тільки про два юридичні факти, з якими пов’язується виникнення трудових правовідносин, — наказ про прийняття на роботу і фактичний допуск до роботи.

16. Недостатньо чітке правове врегулювання процедури укладення трудового договору породжує невизначеність у взаєминах сторін, що уклали трудовий договір. Особливо справедливе це твердження у випадках, коли трудовий договір укладається з умовою про початок роботи не з наступного дня, а через два тижні (після звільнення працівника з попереднього місця роботи, де про звільнення необхідно попередити власника за два тижні) або через інший проміжок часу. У принципі, законодавство не забороняє укладати трудові договори з умовою про початок роботи пізніше. Зокрема, прямо передбачене укладення трудового договору з такою умовою у випадках організованого набору працівників. Природно, це стосується трудових договорів, що укладаються з умовою про переїзд на роботу в іншу місцевість.

Однак при вирішенні питання про доцільність укладення трудового договору з умовою про початок роботи не відразу після укладення трудового договору, а пізніше, слід враховувати, що в трудовому праві дуже багато таких норм, які не забезпечені мірами відповідальності чи іншими засобами забезпечення їх реалізації. І працівник, що уклав трудовий договір і навіть отримав на руки наказ про прийняття на роботу з умовою про початок роботи пізніше, навряд чи зуміє домогтися фактичного допуску до роботи, якщо на його місце до моменту початку роботи фактично буде прийнятий інший працівник.

17. При прийнятті на роботу працівник зобов’язаний подати трудову книжку. Подання трудової книжки є обов’язковим і тоді, коли наймачем є фізична особа. Без трудової книжки можливе прийняття на роботу тільки за сумісництвом. Працівник зобов’язаний при вступі на роботу подати також паспорт. Прийняття на роботу без паспорта тягне адміністративну відповідальність (ст. 200 КпАП). Документ про освіту, про присвоєння відповідної кваліфікації обов’язково подається, якщо це необхідно для допуску до відповідної роботи. В інших випадках подання цього документа не обов’язкове, але його надання може стати важливим аргументом на користь доцільності прийняття такого працівника на роботу. У передбачених законодавством випадках для укладення трудового договору працівник зобов’язаний надати також довідку про стан здоров’я та інші документи (наприклад, військовий квиток, як це передбачено п. 1.4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників). Прийняття на роботу військовозобов’язаних і працівників, які всупереч вимогам законодавства не перебувають на військовому обліку, тягне адміністративну відповідальність на підставі ст. 2113 КпАП.

18. Відповідно до ст. 13 Закону «Про державну службу» особа, що претендує на заняття посади державного службовця 3 — 7 категорії, повинна надати за місцем майбутньої служби відомості про доходи та зобов’язання фінансового характеру, у тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім’ї. Особа, що претендує на заняття посади державного службовця 1 та 2 категорії, повинна подати також відомості про нерухоме та коштовне рухоме майно, що належить їй та членам її сім’ї, вклади у банках і цінні папери. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про застосування статті 13 Закону «Про державну службу», зазначені відомості надаються у вигляді декларації, форма якої затверджена наказом Міністерства фінансів України. Особа, що претендує на заняття посади державного службовця, подає декларацію за місцем майбутньої служби разом із заявою про прийняття на роботу або про участь у конкурсі.

Варто також звернути увагу на те, що зазначені відомості надаються державним службовцем також щорічно до 15 квітня за попередній звітний рік. Відомості, що містяться в деклараціях, є конфіденційними.

Статья 24 Конституции Российской Федерации

Последняя редакция Статьи 24 Конституции РФ гласит:

1. Сбор, хранение, использование и распространение информации о частной жизни лица без его согласия не допускаются.

2. Органы государственной власти и органы местного самоуправления, их должностные лица обязаны обеспечить каждому возможность ознакомления с документами и материалами, непосредственно затрагивающими его права и свободы, если иное не предусмотрено законом.

Комментарий к Ст. 24 КРФ

1. Конституционное положение о недопустимости сбора, хранения, использования и распространения информации о частной жизни лица является одной из гарантий закрепленного в ст. 23 Конституции права на неприкосновенность частной жизни. Оно призвано защитить частную жизнь, личную и семейную тайну от какого бы то ни было проникновения в нее со стороны как государственных органов, органов местного самоуправления, так и негосударственных предприятий, учреждений, организаций, а также отдельных граждан.

Особое значение запрет собирать, хранить, использовать и распространять информацию о частной жизни лица приобретает в связи с созданием информационных систем на основе использования средств вычислительной техники и связи, позволяющих накапливать и определенным образом обрабатывать значительные массивы информации.

Основные положения работы с информацией о частной жизни получили закрепление в ФЗ от 27 июля 2006 г. «Об информации, информационных технологиях и защите информации» (СЗ РФ. 2006. N 31. ч. 1. ст. 3448). Согласно этому Закону, одним из принципов, на которых основывается правовое регулирование отношений, возникающих в сфере информации, информационных технологий и защиты информации, является неприкосновенность частной жизни, недопустимость сбора, хранения, использования и распространения информации о частной жизни лица без его согласия (п. 7 ст. 3). Запрещается требовать от гражданина предоставления информации о его частной жизни, в том числе информации, составляющей личную или семейную тайну, и получать такую информацию помимо воли гражданина, если иное не предусмотрено федеральным законом (ч. 8 ст. 9). Порядок доступа к персональным данным граждан (физических лиц) устанавливается федеральным законом о персональных данных.

Сбор персональных данных может осуществляться как путем истребования их у лица, которого они касаются, так и путем получения их из иных источников или посредством проведения соответствующими органами и должностными лицами собственных поисковых мероприятий.

Так, законодатель обязывает граждан в определенных случаях (при поступлении на работу, оформлении водительских прав, уплате налогов и т.д.) представлять компетентным органам информацию о своих анкетных данных, состоянии здоровья, полученных доходах, а также иные сведения, могущие иметь значение для обеспечения безопасности государства и населения, защиты финансовых интересов государства, охраны прав граждан.

Собирание конфиденциальной информации самими органами предусматривается, в частности, УПК, Законом РФ от 18 апреля 1991 г. «О милиции» (Ведомости РФ. 1991. N 16. ст. 503; с изм. и доп.), ФЗ от 3 апреля 1995 г. «О федеральной службе безопасности» (СЗ РФ. 1995. N 15. ст. 1269; с изм. и доп.), ФЗ от 12 августа 1995 г. «Об оперативно-розыскной деятельности» (СЗ РФ. 1995. N 33. ст. 3349; с изм. и доп.). К примеру, УПК устанавливает, что при производстве дознания, предварительного следствия и разбирательстве уголовных дел в суде подлежат доказыванию обстоятельства, влияющие на степень и характер ответственности обвиняемого, указанные в ст. 61 и 63 УК, а также иные обстоятельства, характеризующие личность обвиняемого (п. 3 и 5 ч. 1 ст. 73). При производстве по делам несовершеннолетних особое внимание должно обращаться на выяснение условий жизни и воспитания несовершеннолетнего (п. 2 ч. 1 ст. 421). В соответствии с Законом «Об оперативно-розыскной деятельности» собирание сведений о личности может осуществляться путем опроса граждан, наведения справок, исследования предметов и документов, наблюдения и т.д. Проведение всех этих мероприятий возможно лишь при наличии предусмотренных Законом оснований (ст. 7) и условий (ст. 8) и не должно выходить за пределы конкретных потребностей производства по уголовному делу.

Хранение информации о частной жизни должно осуществляться таким образом, чтобы при этом исключалась возможность ее утраты или несанкционированного использования. Особый характер этой информации требует, чтобы после решения задач, в связи с которыми она собиралась, эта информация была уничтожена и не могла быть использована в других целях вопреки интересам соответствующего лица. Частью 7 ст. 5 Закона «Об оперативно-розыскной деятельности», в частности, предусматривается, что полученные в результате оперативно-разыскных мероприятий материалы в отношении лиц, виновность которых в совершении преступления не доказана в установленном порядке, хранятся один год, а затем уничтожаются, если служебные интересы или правосудие не требуют иного. Фонограммы же и другие материалы, полученные в результате прослушивания телефонных и иных переговоров лиц, в отношении которых не было возбуждено уголовное дело, уничтожаются в течение шести месяцев с момента прекращения прослушивания, о чем должен быть составлен специальный протокол.

Использование персональных данных органами и лицами, получившими их на законных основаниях, должно осуществляться в соответствии с теми задачами, ради решения которых они собирались, хотя в принципе нельзя исключить того, что в каких-то случаях информация может быть использована и в целях, которые первоначально не определялись. Это может иметь место, в частности, если в процессе сбора персональных данных, необходимых для принятия решения о допуске лица к государственной тайне (п. 1 ч. 2, ч. 7 Закона «Об оперативно-розыскной деятельности»), будут получены сведения о совершенном преступлении.

Персональные данные не могут быть использованы в целях причинения имущественного и морального вреда гражданам, а также затруднения реализации прав и свобод граждан. Ограничение прав граждан на основе использования информации об их социальном происхождении, о расовой, национальной, языковой, религиозной и партийной принадлежности запрещено и карается в соответствии с законодательством. Использование информации о частной жизни лица в корыстных или иных незаконных целях должно влечь для виновного дисциплинарную, материальную или даже (при причинении существенного вреда правам и законным интересам граждан) уголовную ответственность.

Распространение информации о частной жизни лица, т.е. ее передача помимо воли этого лица другим субъектам, допускается лишь в строго определенных законом случаях. Причем нужно отметить, что именно в части регулирования порядка распространения информации действующее законодательство носит наиболее детализированный характер. Оно во многих случаях определяет и те органы, которым может передаваться конфиденциальная информация, и порядок передачи этой информации.

Наиболее детально действующее законодательство регламентирует порядок использования и распространения информации, собираемой в связи с выявлением, раскрытием и расследованием преступлений, что вполне объяснимо, если учесть ее характер и предназначение. Так, в соответствии с ФЗ «Об оперативно-розыскной деятельности» органам (должностным лицам), осуществляющим оперативно-разыскную деятельность, запрещается «разглашать сведения, которые затрагивают неприкосновенность частной жизни, личную и семейную тайну, честь и доброе имя граждан и которые стали известными в процессе проведения оперативно-розыскных мероприятий, без согласия граждан, за исключением случаев, предусмотренных федеральными законами» (ч. 8 ст. 5).

Согласно ч. 6 ст. 5 Закона «О милиции» милиция не вправе разглашать сведения, относящиеся к личной жизни гражданина, порочащие его честь и достоинство или могущие повредить его законным интересам, если исполнение обязанностей или правосудие не требуют иного. Хотя эта норма в какой-то мере и сдерживает противозаконное распространение информации о частной жизни, однако вряд ли ее можно признать достаточной с точки зрения защиты интересов личности. Учитывая многообразие функций милиции, понятие «исполнение обязанностей» может толковаться весьма произвольно и не способно выполнять роль реальной гарантии интересов личности.

Положения, обеспечивающие конфиденциальность информации, закрепляются также в ряде других федеральных законов. Так, согласно ст. 41 Закона от 27 декабря 1991 г. «О средствах массовой информации», «редакция не вправе разглашать в распространяемых сообщениях сведения, предоставляемые гражданином с условием сохранения их в тайне». А согласно ч. 5 ст. 6 ФЗ «О федеральной службе безопасности» сведения о частной жизни, затрагивающие честь и достоинство гражданина или способные повредить его законным интересам, не могут сообщаться кому бы то ни было без добровольного согласия гражданина, за исключением случаев, предусмотренных федеральным законом. В соответствии же с п. 6 ч. 1 ст. 30 и ч. 2 ст. 61 Основ законодательства РФ об охране здоровья граждан от 22 июля 1993 г. (Ведомости РФ. 1993. N 33. ст. 1318) пациент имеет право на сохранение в тайне информации о факте обращения за медицинской помощью, о состоянии здоровья, диагнозе и иных сведениях, полученных при его обследовании и лечении, а органы и лица, которым эти сведения стали известны при обучении, исполнении профессиональных, служебных и иных обязанностей, обязаны не допускать их разглашения. Предоставление сведений, составляющих врачебную тайну, без согласия гражданина или его законного представителя допускается: 1) в целях обследования и лечения гражданина, не способного из-за своего состояния выразить свою волю; 2) при угрозе распространения инфекционных заболеваний, массовых отравлений и поражений; 3) по запросу органов дознания и следствия, прокурора и суда в связи с проведением расследования или судебным разбирательством; 4) в случае оказания помощи несовершеннолетнему в возрасте до 15 лет для информирования его родителей или законных представителей; 5) при наличии оснований, позволяющих полагать, что вред здоровью гражданина причинен в результате противоправных действий.

Лица, которым в установленном законом порядке переданы сведения, составляющие врачебную или иную профессиональную тайну, наравне с самими работниками соответствующей профессии с учетом причиненного гражданину ущерба несут за разглашение врачебной тайны дисциплинарную, административную или уголовную ответственность в соответствии с законодательством РФ, а также субъектов Федерации.

В соответствии со ст. 21 ФЗ «О статусе члена Совета Федерации и статусе депутата Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации» (СЗ РФ. 1999. N 28. ст. 3466). указанные лица могут отказаться от дачи показаний по уголовному или гражданскому делу об обстоятельствах, ставших им известными в связи с осуществлением своих полномочий. Оценивая предыдущую редакцию статьи, закреплявшей свидетельский иммунитет членов Совета Федерации и депутатов Государственной Думы (в ред. Закона от 8 мая 1994 г. она была под номером 19), Конституционный Суд признал ее конституционной, поскольку она обеспечивала конфиденциальность информации о частной жизни гражданина, полученной названными лицами в связи с исполнением ими своих обязанностей (Постановление Конституционного Суда от 20 февраля 1996 г. N 5-П // СЗ РФ. 1996. N 9. ст. 828).

В целях недопущения избыточного распространения сведений, полученных о частной жизни граждан в ходе предварительного расследования или судебного рассмотрения уголовных и гражданских дел, процессуальное законодательство предусматривает недопустимость разглашения данных предварительного следствия (ст. 161 УПК), а также допускает возможность рассмотрения по решению суда уголовных и гражданских дел в закрытых судебных заседаниях (ч. 2 ст. 241 УПК; ч. 2 ст. 10 ГПК).

2. На основе положений ч. 2 ст. 24 Конституции Указом Президента РФ от 31 декабря 1993 г. «О дополнительных гарантиях права граждан на информацию» (САПП. 1994. N 2. ст. 74; в ред. указов от 17 января 1997 г. и от 1 сентября 2000 г.) было установлено что деятельность государственных органов, организаций и предприятий, общественных объединений, должностных лиц должна осуществляться на принципе доступности для граждан информации, представляющей общественный интерес или затрагивающей их личные интересы.

Впоследствии право граждан на ознакомление с документами и материалами, непосредственно затрагивающими их права и свободы, было закреплено и в ряде федеральных законов. Так, согласно Закону «Об информации, информационных технологиях и защите информации», гражданин имеет право на получение от государственных органов, органов местного самоуправления, их должностных лиц в порядке, установленном законодательством РФ, информации, непосредственно затрагивающей его права и свободы. Аналогичное право имеют и организации (ч. 2 и 3 ст. 8).

В качестве гарантии интересов лиц, виновность которых в совершении преступления не доказана в установленном законом порядке и которые располагают фактами проведения в отношении их оперативно-разыскных мероприятий, Законом «Об оперативно-розыскной деятельности» предусмотрено право таких лиц истребовать от органа, осуществляющего оперативно-разыскную деятельность, сведения о полученной о них информации. Это право может быть ограничено только в пределах, допускаемых требованиями конспирации и исключающих возможность разглашения государственной тайны (так, при ознакомлении с оперативными данными не подлежат оглашению сведения о конфиденциальных источниках информации).

Особый порядок ознакомления с материалами, затрагивающими права и законные интересы граждан, закреплен в уголовно-процессуальном законодательстве. В соответствии со ст. 46, 47 и 53 УПК подозреваемый, обвиняемый и их защитник в ходе предварительного расследования могут знакомиться с протоколами следственных действий, проводимых с участием подозреваемого, обвиняемого, а также с материалами, направляемыми в суд в подтверждение законности и обоснованности применения ареста или продления срока содержания под стражей. По окончании предварительного следствия в соответствии со ст. 215-217 УПК правом ознакомления со всеми материалами дела обладают потерпевший, гражданский истец, гражданский ответчик и их представители, а также обвиняемый и его защитник. Кроме того, все указанные участники уголовного судопроизводства имеют право на то, чтобы быть ознакомленными с основными процессуальными решениями, затрагивающими их права и законные интересы, такими, в частности, как постановление о возбуждении уголовного дела, постановление о привлечении в качестве обвиняемого, постановление о признании потерпевшим и т.д. Определением Конституционного Суда от 15 декабря 2000 г. N 239-О (ВКС РФ. 2001. N 2). было признано, что это право должно обеспечиваться указанным лицам при окончании как предварительного следствия, так и дознания.

Содержащаяся в ч. 2 анализируемой статьи оговорка о том, что возможность ознакомления с документами и материалами, затрагивающими права и свободы личности, должна обеспечиваться каждому, если иное не предусмотрено законом, не означает, что законодатель волен устанавливать любые исключения из гарантируемого статьей 24 Конституции права. Рассмотрев 18 февраля 2000 г. дело о проверке конституционности п. 2 ст. 5 ФЗ «О прокуратуре Российской Федерации», согласно которому прокурор и следователь не обязаны давать каких-либо объяснений по существу находящихся в их производстве дел и материалов, а также предоставлять их кому бы то ни было для ознакомления иначе как в случаях и порядке, предусмотренных федеральным законодательством, Конституционный Суд указал, что основания для каких бы то ни было ограничений в ст. 24, как и в ст. 23 и 29, Конституции могут устанавливаться законом только в качестве исключения из общего дозволения (ч. 2 ст. 24 Конституции) и должны быть связаны именно с содержанием информации, поскольку иначе они не были бы адекватны конституционно признаваемым целям. Поэтому, по мнению Конституционного Суда, установление ограничений права гражданина на получение собираемой органами прокуратуры информации, непосредственно затрагивающей его права и свободы, может предопределяться действием других федеральных законов, в том числе ГК, УПК, ФЗ «Об оперативно-розыскной деятельности», обеспечивающих охрану государственной тайны, сведений о частной жизни, а также конфиденциальных сведений, связанных со служебной, коммерческой, профессиональной и изобретательской деятельностью. Вся иная информация, в том числе полученная при осуществлении органами прокуратуры надзора за исполнением законов, которая, исходя из Конституции и федеральных законов, не может быть отнесена к сведениям ограниченного доступа, в силу непосредственного действия ч. 2 ст. 24 Конституции должна быть доступна гражданину, если собранные документы и материалы затрагивают его права и свободы, а законодатель не предусматривает специальный правовой статус такой информации в соответствии с конституционными принципами, обосновывающими необходимость и соразмерность ее особой защиты. Исходя из этого, Конституционным Судом пункт 2 ст. 5 ФЗ «О прокуратуре Российской Федерации» был признан не соответствующим Конституции, ее ч. 2 ст. 24, постольку поскольку по смыслу, придаваемому ему правоприменительной практикой, он во всех случаях приводит к отказу органами прокуратуры в предоставлении гражданину для ознакомления материалов, непосредственно затрагивающих его права и свободы, без предусмотренных законом надлежащих оснований, связанных с содержанием указанных материалов, и препятствует тем самым судебной проверке обоснованности такого отказа (СЗ РФ. 2000. N 9. ст. 1066).

Более того, Конституционный Суд в ряде своих решений признал право участников уголовного судопроизводства не только знакомиться с теми или иными материалами уголовного дела, но и получать их копии как в обязательном порядке (в случае, когда закон возлагает на дознавателя, следователя и прокурора обязанность вручать сторонам копии основных процессуальных документов), так и путем снятия по просьбе этих участников за их счет копий с материалов, с которыми участники судопроизводства управомочены знакомиться в ходе предварительного расследования (определения от 6 июля 2000 г. N 191-О, от 14 января 2003 г. N 43-О, от 4 ноября 2004 г. N 430-О, от 18 января 2005 г. N 39-О, от 20 июня 2006 г. N 231-О; от 11 июля 2006 г. N 300-О).

Мего-Інфо — Юридична бібліотека №1

Юридична бібліотека України

Популярні розділи

Всього на сайті:

Дисертацій з права онлайн: 62

Підручників з права онлайн: 37

НПК кодексів України онлайн: 16

Коментарі кодексів

Веломагазин Украины №1

OBOD.com.ua

Доставка БЕСПЛАТНО. Со склада

Галузі права

  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.

Стаття 24. Відмова у державній реєстрації прав та їх обтяжень

Сторінки матеріалу:

  • Стаття 24. Відмова у державній реєстрації прав та їх обтяжень
  • Сторінка 2

1. У державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо:

(пункт 2 частини першої статті 24 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 04.07.2012 р. N 5037-VI)

  1. із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа;
  2. подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують;
  3. заяву про державну реєстрацію прав, пов´язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев´ятою статті 15 цього Закону;
    1. заяву про державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем;

(частину першу статті 24 доповнено пунктом 51 згідно із Законом України від 04.07.2012 р. N 5037-VI)

  1. заяву про державну реєстрацію речових прав, похідних від права власності, подано за відсутності державної реєстрації права власності, крім випадків, установлених частиною дев´ятою статті 15 цього Закону;

(частину першу статті 24 доповнено пунктом 52 згідно із Законом України від 04.07.2012 р. N 5037-VI)

  1. під час подання заяви про державну реєстрацію права власності на підприємство як єдиний майновий комплекс, житловий будинок, будівлю, споруду (їх окремі частини), що виникло на підставі документа, за яким правонабувач набуває також право власності на земельну ділянку, не подано заяву про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку;

(частину першу статті 24 доповнено пунктом 53 згідно із Законом України від 04.07.2012 р. N 5037-VI)

  1. після завершення п´ятиденного строку з дня отримання заявником письмового повідомлення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав не усунено обставин, що були підставою для прийняття такого рішення;

(частину першу статті 24 доповнено пунктом 54 згідно із Законом України від 04.07.2012 р. N 5037-VI)

  1. заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об´єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію;

(частину першу статті 24 доповнено пунктом 55 згідно із Законом України від 04.07.2012 р. N 5037-VI)

  1. заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка не є державним кадастровим реєстратором або державним виконавцем;

(частину першу статті 24 доповнено пунктом 56 згідно із Законом України від 04.07.2012 р. N 5037-VI)

  1. заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене право та обтяження такого права вже зареєстровано у Державному реєстрі прав.

(пункт 6 частини першої статті 24 у редакції Закону України від 04.07.2012 р. N 5037-VI)

  1. За наявності підстав для відмови в державній реєстрації державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень.

(частина друга статті 24 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 04.07.2012 р. N 5037-VI)

  1. Відмова в державній реєстрації прав та їх обтяжень з підстав, зазначених у пунктах 4, 52 — 56 частини першої цієї статті, не позбавляє заявника права повторно звернутися із заявою за умови усунення перешкод для державної реєстрації прав та їх обтяжень.

(частина третя статті 24 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 04.07.2012 р. N 5037-VI)

Відмова в державній реєстрації прав та їх обтяжень з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті, не може здійснюватися у разі, якщо об´єкт нерухомого майна розміщений у межах території, на якій діють два і більше органів державної реєстрації прав, одним з таких органів на вибір заявника, а також у разі проведення державної реєстрації обтяжень речових прав на нерухоме майно.

(частину третю статті 24 доповнено абзацом другим згідно із Законом України від 04.07.2012 р. N 5037-VI)

Відмова в державній реєстрації прав та їх обтяжень з підстав, зазначених у пункті 4 частини першої цієї статті, не може здійснюватися у разі наявності помилки в Державному земельному кадастрі, яка виникла після перенесення інформації про земельні ділянки з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру (розташування в межах земельної ділянки частини іншої земельної ділянки; невідповідність меж земельної ділянки, вказаних у Державному реєстрі земель, її дійсним межам; невідповідність площі земельної ділянки, вказаної у Державному реєстрі земель, її дійсній площі у результаті зміни методів підрахунку (округлення); присвоєння декільком земельним ділянкам однакових кадастрових номерів).

(частину третю статті 24 доповнено абзацом третім згідно із Законом України від 04.07.2012 р. N 5037-VI)

4. Відмова в державній реєстрації прав та їх обтяжень з підстав, не передбачених цим Законом, заборонена.

В ч. 1 ст. 24 Закону визначені підстави для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень. Позитивним є те, що перелік є вичерпним, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 24 Закону відмова в державній реєстрації прав та їх обтяжень з інших підстав заборонена. Таким чином, встановивши виключний перелік для відмови в державній реєстрації законодавець обмежив можливі майбутні зловживання з боку уповноважених осіб.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 24 Закону у державній реєстрації може бути відмовлено, якщо заявлене право або обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до Закону. Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону обов´язковій державній реєстрації підлягають: 1) право власності на нерухоме майно; 2) право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном; 3) інші речові права відповідно до закону; 4) податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження. Таким чином, п. 3 ч. 1 ст. 4 Закону дозволяє зробити висновок, що державній реєстрації можуть підлягати права або обтяження, буквально не названі в ч. 1 ст. 4 Закону. Отже, на практиці може виникнути спір — чи підлягає право або обтяження реєстрації.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 24 Закону у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо об´єкт нерухомого майна розміщений на території іншого органу державної реєстрації прав. З метою спрощення реєстраційних процедур, а також недопущення зловживань у вигляді необґрунтованої відмови від державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень в ч. 3 ст. 24 Закону встановлено, що у разі розміщення об´єкта нерухомого майна у межах території, на якій діють два і більше органів державної реєстрації прав, заявнику надається право вибору органу державної реєстрації прав.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 24 Закону у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено, якщо із заявою про державну реєстрацію звернулася неналежна особа. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» від 22 червня 2011 р. № 703 визначає, які саме особи є належними особами в розумінні зазначеної норми. Так, заявником є заінтересована особа, однак, в деяких випадках можуть виникнути труднощі при визначенні заінтересованої особи. Зокрема, у разі проведення державної реєстрації іпотеки заінтересованою особою є іпотекодержатель. У разі проведення державної реєстрації обтяжень речових прав на нерухоме майно заінтересованою особою є орган державної влади, орган місцевого самоврядування або їх посадові особи, якими встановлено обтяження речових прав на нерухоме майно, а також особа, в інтересах якої встановлено обтяження (обтяжувач). У разі проведення державної реєстрації права власності на об´єкт незавершеного будівництва заінтересованою особою є особа, яка здійснює його будівництво.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 24 Закону у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону за наявності підстав для відмови в державній реєстрації оформлюється рішення за зразком, встановленим Міністерством юстиції України. Додаток 8 наказу Міністерства юстиції України «Про затвердження форм рішень державного реєстратора прав на нерухоме майно та вимог до їх оформлення» від 26 грудня 2011 року, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2011 р. за № 1538/20276, містить зразок рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень, в якому державний реєстратор повинен зазначити причини відмови в державній реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. При цьому, графа із вказаною вище інформацією, що має вказувати на підстави для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень, заповнюється відповідно до ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Таким чином, теоретично може виникнути ситуація, коли державний реєстратор зазначить причиною відмови невідповідність вимогам, встановленим Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Або державний реєстратор причиною відмови зазначить те, що документи не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують. При цьому, зазначені вище причини конкретизовані не будуть. У такому випадку мова може йти про зловживання з боку державного реєстратора. Однак, варто зазначити, що відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону відмова в державній реєстрації прав та їх обтяжень з підстав, зазначених у пп. 4, 51 — 56 ч. 1 ст. 24 Закону, не позбавляє заявника права повторно звернутись із заявою за умови усунення перешкод для державної реєстрації прав та їх обтяжень.

Окремо слід зазначити, що з огляду на можливість існування помилок у відомостях Державного земельного кадастру законодавець прямо заборонив відмовляти у державній реєстрації прав та їх обтяжень з підстав, зазначених у п. 4 ч. 1 ст. 24 Закону, у разі наявності помилки в Державному земельному кадастрі, яка виникла після перенесення інформації про земельні ділянки з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру.